Усні уроки: як допомогти дитині

До цього часу ми з вами говорили про те, що діти називають письмовими уроками: вправи, диктанти, твори — це все письмові.

Повернувшись з роботи додому, ми, насампе­ред, запитуємо: «Письмові завдання всі вико­нав?». І якось уже само собою виходить, що реш­та — усне — нам здається чимось другорядним. Ми й уваги менше приділяємо усним предметам, звикли до того, що вони залишаються на потім, і не встигаємо їх перевірити.

Є чимало дітей, твори яких розумні, звучать невимушено, відзначаються грою уяви, а ось ко­ли доводиться стати перед класом і поділитися зі своїми слухачами тими ж самими думками і вра­женнями, їхня мова втрачає баланс, слова вихо­дять якісь невиразні, завчені, та їх просто й не вистачає, і настають хвилини нестерпного мов­чання, паузи, які бентежать однаково і слухачів, і того, хто стоїть перед ними.

Як же позбутися цих пауз, як допомогти ди­тині навчитися відповідати так звані усні уроки легко, без запинок?

Знову ж таки починати треба тоді, коли вона зовсім ще мала. Добре відповідають усно ті діти, які звикли багато розповідати вдома, для яких стало просто потребою переказувати матері зміст переглянутого фільму, прочитаної книжки.

Припустимо, поки дитина була дошкільником, обставини складалися так, що ви не могли приділяти їй багато уваги і звичка розповідати у неї не виробилася. Що ж, це упущення можна на­долужити, коли дитина вже пішла до школи. Ось їй задали перший усний переказ. Ні в якому разі не обмежуйтеся питанням: «То як, виконав зав­дання, зможеш розповісти?» Обов'язково поцікав­теся, як виконувала дитина своє перше усне зав­дання, скільки разів прочитала текст, як саме йо­го читала. До речі, існує неправильна думка, ніби текст для переказу обов'язково треба читати вго­лос. Є діти, яким голосне читання тільки зава­жає: вони дослухаються до звуків свого голосу і не можуть зосередитися. Читають раз, вдруге, нічого при цьому не запам'ятовуючи. Хай дитина спробує читати про себе. Якщо і при цьому вона не змогла запам'ятати все, що їй треба переказа­ти, не нервуйте, не гнівайтеся, а, головне, не зви­нувачуйте малюка. Поділіть текст за змістом на маленькі уривки, шматочки. Нехай читає і нама­гається переказати частинами.

Вчіть працювати з олівцем в руках. Спочатку абзац — запиши коротко його думку. Так дається план параграфа. Після двох читань на спробувати переказати зміст параграфа самому собі за планом і лише потім звернутися до батька або матері з проханням перевірити, візміть у руки складений сином план параграфу і уважно прослухайте переказ, зверніть увагу на інтонацію, на те, щоб дитина говорила голосно, чітко, виразно, щоб ви самі слухали із задоволенням.

Якщо ваша дитина, прочитавши двічі-тричі текст, ніяк не може запам'ятати, тобто в нього слабко розвинена зорова пам'ять, а ви знаєте, що слух запам’ятовує краще, нічого страшного не лишиться, якщо прочитаєте йому вголос текст переказу, а він запам'ятає його з голосу. Звичайно, перетворювати це в систему не можна, бо звикне до найпростішого для неї методу за­пам’ятовування. А в якісь особливо важкі моменти [ можна піти назустріч і замінити важкий шлях підготовки усного уроку на легший. Дитина буде (ячна вам за те, що прийшли на допомогу.

ІІ запам'ятайте: якщо ваша дитина мало читає,

І підготуватися до уроків з історії, географії, (літератури їй, звичайно, дуже важко. Тому в таких випадках треба передусім зайнятися ліквідацією відставання з техніки читання. Поради.

Допомога може бути різною

1. Створення сприятливих умов для навчання.

2. Черговість виконання домашніх завдань.

3. Формування навичок самоконтролю.

4. Роль батьків в організації навчальної діяльності вдома.

Батьки, які практично зразу надають дітям самостійність у приготуванні уроків так само не праві, як і ті, хто надмірно опікує дітей. Уроки задані тобі, а не мені!» — таке байдуже ставлення батьків до важливих для школяра справ викликає у дітей образу, через що страждає кість виконуваних завдань.

«Ну, що нам на сьогодні задано?» (при цьому батьки розривають підручники і зошити) — така позиція батьків формує у дитини безвідповідальність, упевненість, що все буде зроблено і без особливих зусиль.

Що ж слід, а чого не слід робити батькам у про­цесі спільного приготування уроків? Як привчити дитину до виконання домашніх завдань?

1. Перевірте, чи правильно організоване робоче місце. Джерело світла має бути розташоване спереду і зліва, на столі не повинно бути ніяких зайвих предметів.

2. Уточніть розпорядок дня, визначте разом з дитиною час, коли сідатиме за уроки. Приступа­ли до виконання домашнього завдання найкра­ще через годину-півтори повернення зі школи, щоб дитина встигла відпочити від занять, але ще не втомилася від домашніх розваг та ігор з товаришем.

3. Сплануйте разом послідовність приготуван­ня уроків і спробуйте заздалегідь визначити, скільки часу знадобиться для виконання кожно­го завдання. Спершу краще виконати невелике завдання, яке подобається, — це допоможе зосе­редитися і включитися в роботу на емоційному піднесенні. Потім — найскладніше, доки дитина ще не стомилася. Творчі роботи краще залиши­ти на закінчення — їх не варто обмежувати в часі.

Перед початком виконання будь-якого завдан­ня запитайте: «Як ти гадаєш, скільки хвилин тобі знадобиться, щоб його виконати?» Поставте перед дитиною годинник і після закінчення роботи обов'язково зверніть її увагу на те, скільки часу витрачено насправді. Це сприяє вихованню ор­ганізованості й формує «відчуття часу».

4. Контролюйте виконання наміченого плану роботи. Підвищена розсіяність уваги — природна для багатьох дітей. Подолати її дитині має допо­могти дорослий. Навички роботи, придбані в перші роки навчання, залишаються на все життя. Звичка працювати чітко й організовано допоможе впоратися з великими навантаженнями, які чека­ють на неї далі. Найголовніше — вона повинна знати, що на робочому місці працюють, а не гра­ються, малюють, їдять цукерки.

5. Допоможіть дитині, якщо вона зіткнулася з нездоланними труднощами. Не слід підміняти діяльність дитини своєю. Навчання — це праця, яка вимагає зусиль і напруження, де повинні вчи­тися самостійно долати труднощі. Однак, якщо на даному етапі трудність нездоланна, обов’язково допоможіть! Інакше досвід неуспіху може закріпитися й призвести до явища, яке психоло­ги називають «вивченою безпорадністю». Якщо тривалі зусилля безуспішні дитина перестає віри­ти в свої сили, стає пасивною, безініціативною.

Але якщо старається і не може впоратися із завданням, треба вміти відрізнити цей випадок від ситуацій, коли вона зловживає вашою допо­могою і звертається до вас через будь-яку дрібницю. Можете поставити їй умову: «Я можу відповісти тільки на два (три, чотири) твоїх за­питання. Спробуй виконати завдання сам, а два найскладніші питання ми з тобою розглянемо разом».

6. Надавайте емоційну підтримку. Школа ста­вить серйозні вимоги, протягом дня дитина має велике емоційне та інтелектуальне навантажен­ня. Завдання дорослого — «бути поруч», разом з дитиною радіти її успіхам і переживати її невдачі та труднощі.

Погана оцінка — серйозне покарання для дити­ни. Якщо ви бачите, що дитина засмучена, не варто виказувати їй своє незадоволення. Пере­дусім їй зараз потрібна ваша підтримка, ро­зуміння, готовність розділити її почуття. Драма­тизування шкільних невдач, надмірні вимоги і моральний тиск можуть обернутися неврівнова­женістю, боязню неспроможності, передчуття но­вих невдач.

7. Не давайте додаткових домашніх завдань і не примушуйте переробляти погано виконану робо­ту. Можна запропонувати перевірити і виправити помилки, але переписувати не слід. Повторне ви­конання вже зробленого завдання дитина сприй­має як безглузду, нудну справу. Вона відбиває охоту вчитися, позбавляє віри в свої сили.

8. Поступово знижуйте ступінь контролю. Пря­му участь у виконанні уроків можна буде згодом змінити своєю присутністю. Потім сидіти поряд із дитиною не впродовж усього часу виконання до­машнього завдання, а лише кілька перших хви­лин, підходячи до неї на деякий час під час вико­нання роботи.

Незмінним мають залишитися тільки інтерес та увага до життя вашого учня чи учениці.

• Практичне заняття з батьками

Які ми батьки?

Чи часто ми замислюємося над тим, наскільки ми хороші батьки для наших дітей, чи справ­ляємося з нашими обов’язками вихователів? От­же, які ми батьки?

Перевірте себе, відповівши на запитання: так, ні, іноді.

За кожну позитивну відповідь нарахуйте собі 2 бали, за відповідь «іноді» — 1, за негативну — 0.

Чи стежите ви за статтями в журналах, програ­мах телебачення та радіо на тему виховання? Чи читаєте час від часу книги на цю тему?

Ваша дитина вчинила провину. Чи замислюєте­ся ви в такому разі, що її поведінка може бути ре­зультатом вашого виховання?

Чи одностайні ви з вашим чоловіком (дружи­ною ) у вихованні дітей?

Якщо дитина пропонує свою допомогу, чи приймете ви її, якщо навіть при цьому справа бу­де затримуватися, а то й зовсім зупиниться?

Чи використовуєте ви форму заборони або на­казу тільки тоді, коли це дійсно необхідно?

Чи вважаєте ви, що послідовність є одним із ос­новних педагогічних принципів?

Чи усвідомлюєте ви, що середовище, яке оточує дитину, на неї істотно впливає?

Чи визнаєте ви, що спорт і фізкультура мають ве­лике значення для гармонійного розвитку дитини?

Чи зумієте не наказати, а попросити про що-не- будь свою дитину?

Чи неприємно вам відмовити дитині фразою на зразок: «У мене немає часу» або «Почекай, поки я закінчу роботу»?

Менше як 6 балів. Про справжнє виховання ви маєте досить віддалене уявлення. І хоча кажуть, що почати ніколи не пізно, радимо не сподівати­ся на цю приказку й, не гаючи часу, братися до підвищення своєї освіти в цій галузі.

Від 7 до 14 балів. Ви не робите великих поми­лок у вихованні, але все-таки в чомусь над собою і своїми підсумками в цій галузі варто було б за­мислитися. Почати можна з того, що найближчий вихідний присвятити дитині, забути на час про приятелів і виробничі проблеми. І, будьте певні, діти вас цілком за це винагородять.

Більше як 15 балів. Ви цілком справляєтеся зі своїми батьківськими обов’язками, однак чи не вдасться ще дещо трішки поліпшити?

Як зберегти у дитини інтерес до школи

Більшість дітей приходить до школи з бажан­ням «добре вчитися». Здебільшого подальші шкільні успіхи залежать від того, чи вдасться пе­дагогам і батькам зберегти та зміцнити початко­вий інтерес до школи. Не секрет, що дитина, кот­ра хоче вчитися, досягає набагато більших успіхів, ніж більш здібні однокласники, які вчаться без бажання.

Чому діти байдужіють до школи? Однією з го­ловних причин, що може спричинити зниження навчальної мотивації, є хронічне відчуття не­успіху, яке дитина переживає в процесі навчання. Йдеться саме про відчуття, яке може переживати як «двієчник», так і «хорошист», якщо батьки чекають від нього тільки найкращих оцінок.

У школі й удома дії дитини постійно оцінюють. Через найкращі наміри, намагаючись допомогти виправити помилки й недоліки, дорослі нерідко зловживають критикою, забуваючи, що оціню­вання має не лише відображати реальний стан справ, а й надихати дитину на подальшу напру­жену працю.

Поговоримо про правила «техніки оцінної без­пеки», дотримуючись яких, ви допоможете ди­тині впоратися з труднощами, зберегти віру в свої сили та інтерес до школи.

Правило перше: не бий лежачого. «Двійка» — достатнє покарання. І не варто двічі карати за одні й ті самі помилки. Оцінку своїх знань дити­на вже одержала, а вдома від батьків очікує спокійної допомоги. А як часто одержує нові і вже несправедливі докори!

Правило друге: щоб позбавити дитину не­доліків, робіть не більше як одне зауваження на хвилину.

«Знову бруд у зошиті! І сміття знову не виніс! І речі порозкидані! І портфель не склав! І... ».

 [Знайте міру. Ще трохи — і дитина відключить­ся, перестане реагувати на слова, стане нечутли­вою до ваших оцінок. Виберіть щось одне, те, що для вас найбільш нестерпне, й говоріть тіль­ки про це.

Правило третє: за двома зайцями поженешся... Порадьтеся з дитиною і почніть з ліквідації тих навчальних труднощів, які для неї найбільш зна­чущі. Тут ви швидше зустрінете розуміння та од­ностайність. Якщо обох турбує передусім читан­ня, не вимагайте водночас виразності і переказу.

Правило четверте й центральне: хвалити — ви­конавця, критикувати — виконання. Дитина схильна будь-яке оцінювання сприймати глобаль­но, вважати, що оцінюють усю її особистість (і сьогоднішню роботу). Вчитель оцінює роботу за шкільними нормами: відповідно до кількості по­милок та помарок. А дитина читає оцінку по- своєму: «Я — хороша» або «Я — погана». Ми мо­жемо допомогти відділити оцінювання її особис­тості від оцінювання її роботи. Адресувати треба похвалу: «Молодець, ти вже вмієш розв’язувати задачі на дві дії!». Позитивне оцінювання має сто­суватися людини, що стала трішечки більше зна­ти й уміти. Але за такої персональної похвали критика має бути якомога безособовою: «Ти чи­нив нечесно» замість «Ти брехун!». «У цьому зав­данні ти припустився трьох помилок» замість «Треба ж бути таким неуважним».

Ця форма негативного оцінювання стимулює виправлення помилок, а не позначається негатив­но на ставленні дитини до занять, на її вірі в успіх.

Правило п’яте і найважче: оцінюючи успіхи дитини, не порівнюйте її з іншими дітьми.

Оцінювання має порівнювати нинішні успіхи дитини з її вчорашніми невдачами, а не з успіха­ми сусіда по парті. Постійно програючи у зма­ганні зі здібнішими однокласниками, дитина мо­же втратити віру в свої сили. Шкільні «п’ятірки» та «двійки» порівнюють усіх. А от мама каже своєму синові, який два тижні чесно писав додаткові диктанти, зменшив кількість помилок з 16 до 8, спекти пиріг і без будь-якої іронії відсвяткувати малу, але очевидну перемо­гу над безграмотністю. Адже найменший успіх дитини — це реальний успіх, перемога над со­бою, й вона має бути помічена й оцінена за зас­лугами.

Правило шосте: не скупіться на похвалу. Немає такої дитини, якої не було б за що похвалити. Але часто батьки не вважають за потрібне робити це. Хорошу успішність дитини вони сприймають як належне: про що тут говорити — все як слід! А ось недолікам приділяють надто багато уваги. Простежте за собою, чи немає у вас звички «гра­ти в одні ворота»?

Правило сьоме: вчіться виділяти в морі поми­лок острівець успіху. Оцінювати дитячу працю слід дуже роздрібнено, диференційовано. Тут непридатне глобальне оцінювання, в якому поєднано плоди дуже різних зусиль дитини. На­магайтеся оцінити все окремо. Наприклад: «По­рядок дій під час розв’язування задачі ти вже знаєш добре. Молодець. Це найголовніше в розв’язуванні задач. Рахувати ти теж навчився непогано. Додаєш без помилок. А ось віднімання перевір іще раз. І записувати відповідь словами треба ще повчитися. Ненаголошені голосні в зо­шиті з математики перевіряють так само, як і в зошиті з мови». За диференційованого оцінюван­ня у дитини немає ілюзії повного успіху, але й відчуття повної невдачі. Виникає найбільш діло­ва мотивація навчання: «ще не знаю, але можу й хочу дізнатися».

Правило восьме: ставте перед дитиною якомога конкретніші й реальні завдання. Типова помилка мами пустуна: «Вітюню, ти мені обіцяєш у школі не битися й не бігати?» Не спокушайте дитину завданнями, які вона не спроможна виконати, не штовхайте її на шлях свідомої брехні. Для почат­ку візьміть з дитини слово, що не поб’ється прос­то зараз, коли прийде в школу, до першого уро­ку. Якщо зробила в диктанті 10 помилок, не беріть обіцянки постаратися і наступний диктант написати без помилок. Домовтеся, що помилок буде не більше, як вісім, і радійте разом з нею, якщо досягне цього.

Правило дев’яте: зробіть оцінювання наочним. Важливо, щоб оцінка була виражена не тільки на словах, а й була матеріалізована.

Правило десяте: вчіть дитину самостійно оцінювати свої досягнення. Вміння себе оціню­вати є необхідним компонентом вміння навчати­ся — головним засобом подолання труднощів. Якщо учень сам може розрізнити у вчи­тельській «трійці» «четвірку» за грамотність і «одиницю» за почерк; якщо його навчили радіти, що сьогодні він розв’язав на один прик­лад більше, ніж учора; якщо він уміє сам відрізняти добре ставлення вчительки до нього особисто від поставлених її рукою поганих оцінок; безпорадності й невпевненості, з якими складно зберегти позитивне ставлення до на­вчання в школі.

Для дитини абсолютно природно оцінювати кожне своє зусилля, а їх було багато: вона зму­сила себе сісти за уроки вчасно, пригадувала, ви­водила формули. Не думала про ігри. Але як оцінити грамотність, якщо мама допомогла знайти 6 помилок? Але дитина знає, що вчора помилок було 15. «То я не безграмотна? Я вже щось можу!» Ось заради цього «Я можу!», й вар­то постаратися!