Бити чи не бити? Ось питання!

Різки в минулому. Це добре. Але руки у батьків залишилися. Як зручно ними давати ляпаса. І голос у дорослих гучний. Як вони іноді кричать. Та хіба це виховання?
„Фізичне покарання для дитини – найжахливіша та найпринизливіша екзекуція”.( Б. Кононов).

У дитинстві людина абсолютно залежна. Вона нічого не може вибирати. Батьки, помешкання, дитячий садок, школа – усе вирішується без участі дитини або навіть супроти її бажанням. Малюк безсилий змінити поведінку дорослих.

„Цілком правильно. Так і має бути” ,- скаже більшість мам і тат. Адже певні вчинки дітей викликають у нас не зовсім позитивні емоції. Важко уявити матусю з посмішкою на обличчі, коли дитини ретельно обстежує її косметику, грюкає по корпусу телевізора або натхненно ріже ножицями нову скатертину.

Нерідко вгамувати запал бешкетника допомагає тільки підвищення голосу. Якщо Ви поспішаєте і вдесяте нагадуєте дитині одягнутися, а вона в цей момент перебуває в стані замріяності, то тільки крик допоможе їй отямитися. У даному випадку нічого крамольного у такому вихованні немає. Психологи стверджують, що не кричить той, хто байдужий.

Інша річ, якщо Ви кричите постійно і діти вже не сприймають спокійної інтонації. Просто вони думають. Що такі взаємовідносини є нормальними. Тому не дивуйтеся, що тільки після того, як Ви гаркнете, починається процес підготовки до уроків чи прибирання кімнати. А в подальшому дітки підростуть і самі почнуть „гавкати” на Вас. Що тоді їм скажете? Ремінь уже не допоможе. Отже, ми підвищуємо голос, кричимо. Це ще зрозуміти можна. А як у випадку більш суворого покарання – лупцювання? Бити чи не бити? Адже не секрет, що батьки б’ють дітей по обличчю, голові, ставлять у кут на декілька годин або навколішки на гречку. Б’ють за погану поведінку, оцінку, знищений одяг...

Принцип суворості у вихованні дитини є ідеологічним виправданням жорстокості. Адже кордон між суворістю і жорстокістю дуже розмитий. Майже постійно в силу вступає логіка самовиправдання:”Я суворий, тому що бажаю дитині тільки добра”. Безумовно, що і це має право на існування. Інакше діти не слухатимуться. Але насправді дорослі частенько карають доньку чи сина, потребують розрядки власної агресії. Б’ють задля самоствердження.” Я тобі слово, а ти мені два?!” зараз тобі покажу, що таке не поважати батьків”. Свою силу й авторитетність не слід демонструвати методом побоїв. Дитина і так знає, що Ви фізично сильніші. Інколи дорослі прагнуть програмувати дитячу поведінку настільки жорстко, що завжди знайдеться причина невдоволення. У Вас був тяжкий робочий день, непорозуміння з дружиною і таке інше. А тут ще дитина принесла чергову двійку. І в хід ідуть кулаки чи ремінь. Проте дитина не завжди розуміє, що стало причиною Вашого гніву: двійка чи те, щось інше? А образа на батьків гарантована.

Існує категорія мамусь і татусів, які застосовують силу у вихованні з честолюбства. Дитина повинна бути зразковою. На думку дорослих, вона погана, і її слід перевиховувати. А як ? Щоби зрозуміти поведінку дитини потрібні час і увага, елементарне терпіння. А цього так не вистачає. Тому значно легше застосовувати пасок.

Батьки можуть бити свою дитину від страху. Так, не дивуйтеся, Раптом вередливий карапуз виросте впертим егоїстом. А якщо не карати брехунця, то з нього вийде справжній брехун? Це типова помилка. Здебільшого діти не обманюють . а фантазують. А зрештою, краще простежте за собою: чи завжди Ви кажете правду ? Напевно ні. Не раз дитина чує, як батько говорить матері, щоби та сказала гостеві, що його нема вдома. А він просто не бажає спілкуватися чи йому ліньки встати з канапи. От дитина і робить висновки. І чому це їм можна обманювати, а мені ні ? Упертість дуже часто переростає у ваду, тому що дитину б’ють. А говорить неправду. Бо боїться бути покараною. Чи потрібно взагалі викреслити суворість із процесу виховання ?Ні. Інакше це буде потакання вередуванням дитини. Не можна виправдати жорстокість у людських стосунках. У той же час не обов’язково себе мордувати. Якщо Ви вдарили дитину. Малюки вміють прощати. Вони відчувають коли Ви перелякалися, перестали володіти собою. Але відлупцювавши своє чадо. Ви не навчите його розсудливості та стриманості. Якщо почуваєтеся винними за те, що вдарили дитину. Попросіть у неї пробачення. Не бійтеся втратити авторитет.

Намагаючись викликати у дитини почуття провини, не слід використовувати фальш. Ваші істерики і демонстративне відраховування валер’янки не допоможуть. До речі, ніщо так не нервує дитину, як не передбачувана реакція батьків на її вчинки. Навіть до суворих батьків маля може прилаштуватися. Знаючи їх вимоги, а ось від непослідовних – порятунку немає.

Стратегія любові – найкраща. Вона робить покарання зайвими. Оптимальний варіант виховання – частіше спілкуватися з дітьми, просто бути з ними. Тому що педантичні батьки , які не схильні навіть до маленької поблажливості. Створюють прірву у стосунках із дітьми. „ Правильне” виховання, можливо. І вишколить дитину. Але позбавить її атмосфери родинного затишку.